Військовий розгром франції 22 червня 1940 р
Відео: Дивна війна і розгром Франції
Компьенского перемир`я, що означало її фактичну капітуляцію перед нацистською Німеччиною, у величезній мірі змінював міжнародне становище в Європі. Що став переможцем «третій рейх» разом з приєдналася до нього під завісу, на початку червня, фашистською Італією різко посилили свої позиції на континенті. Зокрема тепер, після гітлерівських перемог на півночі і заході Європи, у держав «осі», перш за все у Німеччині, були розв`язані руки для більш рішучих дій, спрямованих на встановлення ними контролю над країнами балкано-дунайського регіону. Якщо вам буде потрібно , запрошуємо вас відвідати національний портал vlasne.юа. На даному сайті представлений широкий вибір житла для подобової оренди, по кожній квартирі є її повний опис з контактною інформацією та ціною.
Відео: 22 червня 1941 року
Що стосувалося Югославії, то, наприклад, 15 червня, коли поразка Франції стало вже очевидним, з німецького МЗС інструктували свого посланника в Белграді ясно вказати тамтешньому уряду, що в сформованих нових умовах воно має цілком усвідомлювати повною економічної залежності своєї країни від держав «осі». А одним з результатів германо-югославських економічних переговорів, що відбулися в Берліні в другій половині липня, стало прийняте під німецьким тиском фактичне зобов`язання Югославії припинити експорт в країни, що знаходилися у війні з «третім рейхом» (останнє мало на увазі Англію).
Разом з тим в обстановці, викликаної розгромом Франції, політику щодо балканських країн різко активізувала Москва, яка почала з того, що ще в кінці червня 1940 р поспішила реалізувати свою домовленість з Берліном про німецьку підтримку претензій СРСР на Бессарабію і шляхом ультимативного натиску на Румунію змусила Бухарест передати Радянському Союзу як Бессарабію, так заодно і Північну Буковину разом з розташованим між ними районом на півночі румунської Молдови. Цим прецедентом зміни територіального статус-кво, що існував в період між двома світовими війнами, негайно скористалися Будапешт і Софія, теж пред`явили Румунії територіальні претензії: угорська сторона - на Трансільванію, болгарська - на Південну Добруджу. Причому як Будапешт і Софія, так і став адресатом їх вимог Бухарест звернулися за допомогою до Німеччини, оскільки в кожній з трьох названих столиць вважали нацистський рейх найбільш в той момент потужною державою, до заступництва якої є сенс апелювати. Гітлер енергійно поексплуатувати дану ситуацію. Німеччина виступила в ролі центру, який регулював спірні територіальні проблеми: разом з асистував їй Італією вона продиктувала 30 серпня 1940 р рішення так званого 2-го Віденського арбітражу, передавати Північну Трансільванію Угорщини, і майже одночасно було погоджено передати Південну Добруджу Болгарії. Разом з тим Німеччина і Італія декларували, що відтепер беруть на себе гарантію цілісності та недоторканності території, що залишається у Румунії. Останнє було спрямоване не тільки проти ще якихось претензій до цієї країни, які були б додатково висунуті з боку її сусідів по балкано-дунайського регіону, але фактично насамперед проти можливості подальших радянських домагань і спроб впливу на Бухарест.
В умовах розпочатого таким чином територіального переділу на Балканах югославський керівництво продовжило з ще більшою обережністю політику зовнішньополітичного лавірування. Цієї лінії воно дотримувалося вже в самому ході територіального кризи навколо Румунії. Так, у зв`язку з радянськими територіальними вимогами, висунутими Бухаресту, Югославія на румунський запит про її позиції як союзниці Румунії по Балканської Антанти порадила мирне вирішення конфлікту, тобто фактично поступку Москві. А у випадках з угорськими претензіями на Трансільванію і болгарськими - на Південну Добруджу Белград навіть намагався виступати в якості посередника між сторонами в цих конфліктах, але в підсумку його роль не була значущою, так як головні рішення були прийняті Гітлером, разом з яким виступав Муссоліні.Як поразку Франції, так і розгортання услід за тим результат румунської територіальної кризи означали для Югославії вельми суттєва зміна її міжнародного становища. В результаті французької капітуляції Белград втратив такого важливого для нього зовнішньополітичного чинника, який представляла з себе англо-французька коаліція. Цю втрату не могла компенсувати залишилася на самоті Англія, вплив і можливості якої на Балканах після розгрому Франції різко впали. А результат румунського кризи повернули або посилив в більш небезпечну для Югославії сторону спрямованість зовнішньої політики відразу трьох сусідніх з нею країн - Угорщини, Болгарії і Румунії. В результаті передачі Північної Трансільванії в руки Угорщини, а Південної Добруджі - в руки Болгарії Берлін придбав значно більший вплив на Будапешт, ще до того досить тісно пов`язаний з «віссю», і серйозно посилив свій вплив на Софію, почасти вже орієнтовану на такий зв`язок, а почасти намагалася лавірувати на полунейтралістскіх позиціях. Разом з тим, надавши Румунії, вже підданої обрізання, гарантію недоторканності решті території, Гітлер грунтовно прив`язав до себе Бухарест, який перед тим був в більшій мірі налаштований прозахідно, був членом Балканської Антанти (і найближчим балканським союзником Белграда), але тепер взагалі відмовився від даних йому перед війною англо-французьких гарантій, що залишилися після поразки Франції лише британськими, і поставив себе під заступництво «третього рейху». Внаслідок цього Югославія опинилася майже суцільно, за винятком Греції, в оточенні яких самих держав «осі» (Німеччина, Італія і захоплена Італією Албанія), або держав, пов`язаних з «віссю» або все сильніше орієнтувалися на неї (Угорщина, Румунія, Болгарія) .
Протягом другої половини 1940 м.Белград і його дипломатичні представники уважно стежили за будь-якими явними або прикритими проявами настроїв на користь ревізії югославських кордонів, що мали місце в Угорщині та Болгарії. Ці прояви, особливо помітні в Болгарії з приводу югославської (Вардарской) Македонії, викликали занепокоєння з югославської сторони, незважаючи на постійні запевнення офіційних болгарських представників в дружньо-лояльної політики Софії по відношенню до Югославії. Занепокоєння істотно зросла в листопаді 1940 р, по-перше, з огляду на відомостей про натиску Гітлера на керівництво Болгарії з метою домогтися її приєднання до Троїстого пакту, а по-друге, під впливом розповсюджувалися німецькою агентурою чуток, ніби в зв`язку з таким, що відбувся тоді візитом Молотова в Берлін Кремль погодився на провідну роль Німеччини на Балканах. Стривожений Белград намагався з`ясувати у радянських представників, чи дійсно СРСР згоден з переважанням «третього рейху» в балканському регіоні. І навіть просив Москву допомогти в з`ясуванні справжньої позиції Болгарії з приводу югославської Македонії. Останнє було, очевидно, викликано югославської надією на те, що вже саме прояв з боку СРСР перед болгарами зацікавленості в цьому питанні може надати стримуючий вплив на Софію. Втім, буквально слідом за тим, на рубежі листопада - грудня 1940 року в югославських верхах виникло серйозне занепокоєння в зв`язку з просочилися в світову друк відомостями про зроблених Софії Москвою в кінці листопада пропозиціях про укладення радянсько-болгарського договору про взаємодопомогу. Покликане включити Болгарію в сферу впливу і контролю СРСР, пропозиція супроводжувалося обіцянкою радянської підтримки болгарських інтересів, в тому числі територіальних претензій до сусідніх країн. У Белграді це викликало побоювання можливої підтримки Радянським Союзом болгарських устремлінь щодо югославської Македонії. І посланник Югославії в Москві Мілан Гаврилович обережно намагався застерегти радянську сторону, за його висловом, від «помилок» у відносинах з Болгарією. Він, як і інструктувати його керівництво в Белграді, ще не знали, що на той час болгарський уряд, який консультував з Берліном, вже відкинув пропозицію СРСР. І тим самим питання, що хвилювало югославську сторону, відпадав сам собою.
