Принципи імміграційної політики н. Саркозі
Франція традиційно вважалася однією з найбільш «гостинних» країн для іммігрантів. Останні розглядалися як необхідна ланка нормального функціонування суспільства, що дозволяє компенсувати нестачу дешевої і невибагливої робочої сили, а також вирішити демографічні проблеми в зв`язку зі старінням населення. Прибувають в країну іноземці досить легко влаштовувалися на роботу, залучалися лівими силами до спільних політичних виступів на захист своїх прав. Деякі з них, заробивши гроші, поверталися до себе на батьківщину, інші, залишившись, вливалися в життя Франції.
Проблемою масова імміграція стала в зв`язку зі світовою економічною кризою першої половини 70-х років, стагнацією і зростанням безробіття. Крім того, в останні десятиліття ХХ ст. почав змінюватися характер імміграції, яка поступово ставала не так робочої, скільки поселенської.
Іммігранти відтепер розглядалися як конкуренти, що займають ті робочі місця, яких і без того не вистачало корінним французам, а також претендують на соціальну допомогу. Все це призвело до появи у французькому суспільстві негативного ставлення до новоприбулим, аж до ксенофобії.
Починаючи з 1974 р Франція пішла по шляху обмеження імміграції, допускаючи в країну в основному політичних біженців і членів сімей іммігрантів. Але така політика викликала зростання нелегальної імміграції. З`явилися також два нових фактора, які впливали на процес імміграції і на формування імміграційної політики Франції. Йдеться, по-перше, про глобалізацію, - об`єктивний процес, який, з одного боку, сприяв посиленню імміграційних потоків, розмивання поняття національної ідентичності, а з іншого - загострив потребу людей у відчутті приналежності до якої-небудь групи, громаді, нації, спонукаючи їх до об`єднання, в тому числі і в етнорелігійні групи. По-друге, прогрес європейської інтеграції привів до того, що рішення багатьох питань імміграційної політики було винесено на наднаціональний, загальноєвропейський рівень, що наклало певні обмеження на діяльність в цій галузі французького уряду, який був змушений рахуватися з загальноєвропейськими директивами і постановами.
В цей же час загострилася проблема інтеграції іммігрантів у французьке суспільство. Відсутність роботи або випадкові заробітки іммігрантів, які приїжджають по лінії возз`єднання сімей, звужували можливість їх безпосередніх контактів з французами і не стимулювали їх інтегрування в життя французького суспільства.
Але головне, змінився етнорелігійний склад іммігрантів. В результаті іслам вийшов на позиції другої релігії країни.
Частка іммігрантів у населенні Франції значно зросла. Йдеться, природно, тільки про законних іммігрантів. З усією гостротою постало питання забезпечення такого великого числа приїжджих роботою, гідною проживанням, всім соціальним пакетом, без чого їх інтеграція представлялася ще більш проблематичною.
Іммігранти не тільки відчували великі труднощі при інтеграції в життя французького суспільства, але часто і не відчували потреби в цьому. Концентрація людей, які прибувають іноземців в окремих компактних місцях проживання призвела до появи свого роду гетто, де життя протікало за своїми законами, а рівень безробіття і злочинності був значно вищий за середній.
Реальною стала загроза єдності нації, стабільності в країні. Було піднято питання про збереження французької національної ідентичності. Таким чином, до кінця ХХ ст. проблема інтеграції встала з усією гостротою.
Ситуація, що склалася змусила владу перейти до рішучих дій щодо впорядкування інтеграційних процесів в країні. Поворот в імміграційній політиці Франції намітився з часу приходу Н. Саркозі на пост міністра внутрішніх справ (2002 г.) і закріпився в наступні роки. Основоположні закони в цій галузі були прийняті в 2003-2006 рр.
Для проведення збалансованої імміграційної політики влади виходили з взаємозалежності і взаємозумовленості її основних аспектів: необхідність забезпечити інтеграцію іммігрантів в життя французького суспільства, що неможливо без обмеження припливу небажаної імміграції.
Для вирішення проблем щодо скорочення припливу іммігрантів і по їх інтеграції була вироблена нова стратегія - виборча імміграція, яка передбачала активні дії уряду за різними напрямками.
Принцип виборчої імміграції.
Переглянувши політику відмови від робочої імміграції, уряд прагнув залучати імміграцію виборчу, відібрану у відповідності з економічними потребами країни. Було вжито заходів щодо стимулювання приїзду в країну кваліфікованих працівників, а також щодо створення сприятливих умов для залучення видатних фахівців і талановитих перспективних молодих людей.
Така зміна політичного курсу пояснювалося багатьма причинами. Перш за все, не дивлячись на значний рівень безробіття, в тому числі і безробіття серед іноземців, у Франції в деяких секторах економіки, як це показали, зокрема, дослідження, представлені в 2006 р в доповіді Центру стратегічного аналізу, існувала і брак фахівців. Йшлося про такі областях, як будівництво, громадські роботи, машинобудування, готельне і ресторанна справа, робота в лікарнях. На вакантні місця були потрібні, як правило, працівники середньої кваліфікації, але в доповіді відзначалася, що «з відходом на пенсію численного покоління людей, які народилися відразу після війни, зросте також і потреба в висококваліфікованих працівниках».
Крім того, переслідувалася мета привнести якісні зміни у французьку імміграцію. Іммігранти, які приїжджали в основному по лінії возз`єднання сімей, відрізнялися за своїм рівнем освіти і кваліфікації від іммігрантів, що живуть в інших західних країнах.
Такі іммігранти, що знаходяться, по суті, на нижній сходинці соціальних сходів, виявлялися найбільш уразливими при найменших несприятливих змінах кон`юнктури, потребували найбільшої соціальний захист, і, разом з тим найчастіше саме ці верстви населення слугували живильним середовищем для злочинності. До того ж, стимулюючи прибуття в країну освічених іммігрантів, влада могла б хоч частково компенсувати «витік мізків» з самої Франції, тобто переїзд освічених висококваліфікованих французів в інші країни, перш за все в США і Великобританію.
Скорочення сімейної імміграції.
Уряд взяв курс на скорочення, наскільки можливо, сімейної імміграції, яка стала до початку XXI ст. не тільки головним джерелом зростання імміграції до Франції, але також і головним шляхом проникнення в країну незаконних іммігрантів. Після закриття кордонів для робочої імміграції шлюб (часто фіктивний або примусовий) з особою французької національності став дуже поширеним способом отримання права на проживання у Франції, так само як і визнання (часто фіктивне) батьківства дитини, що має французьке громадянство.
Завдяки законам, прийнятим в 2003 і 2006 рр., Був поставлений жорсткий бар`єр для зловживань в цій галузі. В`їзд в країну по лінії сімейної імміграції більше не означав швидкого отримання права на остаточне облаштування у Франції. Були встановлені санкції проти фіктивних шлюбів, що укладаються для отримання посвідки на проживання у Франції.
Особам, які вступають до шлюбу за кордоном, стало необхідно отримати сертифікат від консульських служб Франції про можливість укладення шлюбу. Для видачі такого сертифіката консульські служби повинні були розглянути документи майбутнього подружжя, при необхідності зустрітися з ними для попередження укладання фіктивних або насильницьких шлюбів.
Для боротьби зі зловживаннями при визнанні іноземцем дитини-француза в законі вказувалося, що відтепер батько не отримував за фактом визнання батьківства при собі посвідчення особи іноземця, постійно про-жива у Франції. Він міг розраховувати тільки на отримання тимчасового дозволу на проживання із зазначенням «приватне і сімейне життя» за умови, що він активно брав участь в матеріальному забезпеченні та вихованні дитини. Закон також скасував узаконення положення нелегального іммігранта, якщо він прожив в країні протягом не менше 10 років, що перш робило Францію країною, вкрай привабливою для нелегальної імміграції.
Закон про виборчу імміграції від 2006 р викликав бурю обурення в лівих і лівоцентристських ЗМІ. Представники різних гуманітарних асоціацій, релігійних кіл, лівих партій, інтелігенції, профспілок одностайно обрушилися з лютою критикою на принцип виборчої імміграції, яку вони називали «імміграція разового використання (одноразова імміграція)», або «викидається імміграція». З їх точки зору, положення іноземців в результаті проведення такої реформи ставало більш крихким і уразливим.
Проте не можна стверджувати, що така позиція виявилася близька більшості французів.
Взявши курс на виборчу імміграцію, влада керувалася економічним прагматизмом і проявили політичну твердість, прагнення подолати тривожну ситуацію в області імміграції, що склалася на той час. Відкидаючи як позицію вкрай лівих прихильників повного відкриття кордонів, так і точку зору крайніх правих, які виступають за «нульову» імміграцію, закон пропонував якийсь середній варіант, який міг би переломити тривожне становище в області імміграції.
Однак протиставлення небажаної, випадкової імміграції, під якою мається на увазі імміграція сімейна, імміграції виборчої, трудової, не цілком логічно. Адже іммігранти, які приїжджають до Франції працювати, захочуть викликати до себе членів своїх сімей, і навпаки, члени сімей намагаються влаштуватися на роботу, так що ці два види імміграції тісно взаємопов`язані, і, як, наприклад, вважає соціолог Ерік Фасса, «навряд чи можливо , заохочуючи виборчу імміграцію, одночасно стримувати імміграцію випадкову ». Скоріше мова може йти про те, щоб збільшити частку робочої імміграції на шкоду імміграції сімейної.
Співвідношення між двома видами імміграції, дійсно, стало змінюватися, проте не стільки за рахунок приросту робочої, тобто виборчої, імміграції, скільки за рахунок скорочення імміграції сімейної. Статистичні дані говорять про те, що новий політичний курс на скорочення сімейної імміграції почав приносити очікувані результати.
Продовження ...
