Інтереси провідних держав організації ісламського співробітництва на південному кавказі
Розпад СРСР призвів до радикальної зміни геополітичного розкладу на Близькому Сході, і кількість претендентів на лідерство в регіоні помітно збільшилася, серед них: Єгипет, Іран, ОАЕ, Пакистан, Саудівська Аравія, Сирія, Туреччина. Протиріччя, різні цілі, відносини з Вірменією, а також риторика цих держав щодо конфлікту в Нагірному Карабасі представляють значимість для аналізу ефективності та політичної ваги Організації Ісламської конференції як міжнародної міжурядової структури.
Зміст
Роль і значення Саудівської Аравії в сучасній системі міжнародних відносин по-своєму унікальні - її економіка в основному базується на нафті, запаси якої складають 260 млрд. Барелів, що становить четверту частину всіх наявних світових запасів нафти (перше місце в світі).
Пакистан має ядерну зброю, наявність якого в сучасному світі - priori дозволяє розглядати його в якості регіонального лідера. Безумовно, що про застосування такого виду зброї не йдеться, але як засіб залякування є вельми дієвим механізмом. Примітним є, що в Нагірно-Карабахському конфлікті Пакистан з самого початку став на бік Азербайджану і надавав йому дуже істотну допомогу.
У бойових діях в Нагірному Карабасі на стороні азербайджанських військ брали участь не тільки афганські моджахеди і чеченські бойовики, а й польові командири, і бойовики з Пакістана.Согласно перелічених документів ОВК, ісламським країнам було рекомендовано не будувати ніяких відносин з Вірменією, поки вона не звільнить окуповані азербайджанські території. Однак ці рішення ОВК не завадили, наприклад, Ірану, ОАЕ, Сирії та Єгипту як ісламським державам не тільки побудувати свої відносини з Вірменією на найвищому рівні, а й надавати їй всіляку допомогу в різних областях.
Сирія і Єгипет намагаються вести більш незалежну від Організації Ісламської конференції політику щодо Єревана, а Іран взагалі не сприймає диктату туркоязичних країн в ОВК. Але це наслідок не тільки впливу сильної вірменської діаспори за кордоном, але і наявність власних суперечностей та інтересів у цих государств.Турція, спираючись на Етнолінгвістичні і культурну спільність з туркоязичнимі країнами, взяла на себе роль лідера у встановленні власного впливу в державах регіону. Її геополітичні амбіції синхронізувалися із зовнішньополітичною стратегією Заходу, зокрема США, тому на початку 90-х років вона прийняла нову стратегічну лінію щодо регіону. Для Анкари це було винятковою можливістю трансформуватися в регіональну державу.
Після закінчення холодної війни і розпаду Радянського Союзу, у турецького керівництва виникли серйозні побоювання щодо забезпечення безпеки країни, що, в свою чергу, активізувало його зовнішню політику не тільки на Кавказі і в Центральній Азії, але і на Близькому Сході і Балканах. Захід, особливо США, підтримав активізацію політики в туркоязичних країнах, так як це не тільки сприяло зменшенню впливу Росії, а й створювало можливість протидіяти його посилення з боку Ірану і Китаю в регіоні. Після холодної війни Анкара стала важливим гравцем в геополітичній і стратегічній грі в центрі тягнеться від Центральної Азії до Європи регіону.
Туреччина як член ОВК є одним з її ключових учасників, проте серед мусульманського світу, особливо серед арабського, піддається жорсткій критиці за підтримку Заходу і відходу від принципів ісламської солідарності. Усвідомлюючи небезпеку погіршення відносин з братами по вірі, політика Анкари придбала нову спрямованість, особливо після 2002 року, коли до влади прийшла партія справедливості і розвитку.
У період правління кабінету Ердогана політика Туреччини стала більш активною і багатовекторної як на міжнародному, так і на регіональному рівні. На даний момент видно активні спроби Анкари поліпшити «холодні» відносини з мусульманським світом, і саміти ОВК в цьому сенсі є хорошим плацдармом для активізації зусиль. Туреччина з самого першого дня Нагірно-Карабахського конфлікту активно підтримала Азербайджан, і ця підтримка і позиція Анкари відчувається донині на всіх міжнародних форумах і самітах, а також є одним з ключових перешкод в нормалізації двосторонніх відносин між Вірменією і Туреччиною. Довгострокові цілі і пріоритети турецької зовнішньої політики щодо Азербайджану не змінилися за останні 13 років і як і раніше виглядають наступним чином:
-підтримка незалежності Азербайджану;
-підтримка азербайджанського суверенітету над Нагірним Карабахом;
-прагнення не допустити повернення Росії в Закавказзі або обмежити її присутність в регіоні;
-участь в азербайджанському нафтовиробництва та експорті здебільшого видобутку нафти через турецьку територію;
-збереження дружнього, хоча зовсім не обов`язково пантюркістскіх, уряду в Баку.
Однак уряд Ердогана переглянуло колишній зовнішньополітичний курс, усвідомивши, що не можна відвернутися від своєї історії і географії. І тендітні спроби поліпшення відносин з Вірменією є тому прикладом. На сьогоднішній день одна з головних цілей Туреччини, що визначають її зовнішньополітичний курс на перспективу, є створення умов безпеки, стабільності, процвітання, дружби і співпраці навколо себе, на природному перехресті між Європою, Балканами, Чорним морем, Кавказом, Центральною Азією, Близьким Сходом та Середземномор`ям.
Іншим важливим гравцем в цьому регіоні є Іран, що володіє багатими природними ресурсами і претендує на роль ключового посередника у врегулюванні нагірно-карабаського конфлікта.С зміною балансу сил на Близькому Сході і загостренням боротьби за енергоресурси Перської затоки і Каспію Іран став однією з «гарячих точок» міжнародної політики. Азербайджанці утворюють в Ірані другу за чисельністю групу населення, і, крім усього іншого, іранці, як і азербайджанці, є мусульманами шиїтами. Керівництво Ірану зазнає утиску усередині країни на користь беззастережної підтримки братів по вірі.
Відео: Олександр Лукашенко взяв участь у саміті Організації ісламського співробітництва
Однак Тегеран поставлений в досить важку ситуацію, оскільки Баку завжди дивився на Анкару як на головного союзника. Туреччина, а не Іран є для Азербайджану братською державою, серед керівництва якого гаряче віталася ідея «один народ - дві держави». У цих умовах саме християнська Вірменія для Ірану є опорою і союзником у протидії головному конкуренту в регіоні Туреччини. Роль Ірану як посередника в Нагірно-Карабахському кризі слід розглядати як частину його стратегії в Північно-Західній Азії. Ірану необхідно обмежити турецький вплив в регіоні.
Відео: 13-й саміт Організації ісламського співробітництва відкривається в Туреччині
Суперництво між Іраном і Туреччиною йде корінням в стародавню історію, і примирити його ніколи не вдавалося. Взаємна недовіра між вірменами і турками дає Ірану можливість протидіяти турецької і американській політиці в регіоні. Особи, відповідальні за політику Ірану, бажають зберегти статус-кво на його північних кордонах, так як це безпосередньо пов`язано з його власною безпекою як держави межує з конфліктуючими сторонамі.Сохраненіе балансу сил між Вірменією і Азербайджаном є головною метою посередницької політики Ірану. Іран не виступає прихильником ні християнської Вірменії, ні мусульманського Азербайджану, який міг би виношувати територіальні претензії на іранські райони з азербайджанським населенням. Така політика Ірану, не тільки як посередника, а й просто сусіда викликає велику довіру з боку Вірменії і дозволяє вибудувати довгострокове партнерство між державами.
Слід зазначити, що іслам не відіграє суттєвої складової в двосторонніх відносини членів ОВК з Арменіей.Совместное партнерство членів ОВК Казахстану, Киргизія, Таджикистану і Узбекистану з Вірменією в рамках Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), яка є військово-політичним союзом, взагалі підриває ефективність і дієвість рішень, прийнятих ОВК як найбільшої мусульманської міжнародної міжурядової організації. Як відзначають багато політичних діячів, а також політологи, у ОВК немає серйозних важелів тиску на Вірменію.
