Батіальних і аббісальние відкладення
Батіальних називають область морського дна, розташовану між шельфом і океанським дном, або абісальної областю. Гіпсометричні батіальних область здебільшого відповідає материкового схилу. Вона охоплює глибини від 150 400 до 2000-3000 м. Тому до батіальних відносять опади, що накопичилися в зазначеному інтервалі глибин, якщо навіть рельєф дна і не відповідав суворо поняттю «материковий схил».
Найхарактернішою рисою топографії материкового схилу служать підводні каньйони: жолоби з крутими і навіть вертикальними бортами, що розсікають схил і йдуть від шельфу до абісальної області. Вважають, що підводні каньйони служать основними шляхами виносу осадового матеріалу в глибоководну область-причому винос здійснюється головним чином мутьевимі потоками. Активно на материковому схилі працюють і зсуви. Цим пояснюється широке поширення на ньому виходів скельних грунтів, покритих лише тонким шаром мулисте осаду. Найменшого порушення достатньо для утворення великих хмар глинистої каламуті, спрямовуються по схилу вниз, розтікається у його заснування на глибинах в 3000-4000 м і відкладалися зважений матеріал.
Опади верхній частині батіальних області тісно пов`язані з шельфовими. Якщо у зовнішнього краю шельфу накопичуються піщані опади, то іноді вони переходять і на материковий схил.
В цілому батіальних опади характеризуються набагато більш тонким складом, ніж шельфовий комплекс. Згідно з підрахунками в середньому в них глини становлять 60%, пес-ки 25%, скельний грунт і грубі опади (гальки і гравій) - 10%, раковини і оолітовий матеріал - 5%. Таким чином, в батіальних області переважає ще теригенний матеріал, що не можна не пов`язувати зі специфічними рисами современ-ної епохи і властивим для неї відносно високим стоянням материків і великими гірськими ланцюгами на них, котрі поставляють величезні маси уламкових і глинистих продуктів вивітрювання.
Нерідко спускаються в батіальних область глауконітові і фосфоритові опади, але зазвичай не глибше 1500-2000 м.
Одним з характерних опадів батіальних області, відомим з часів експедиції на «Челленджера» `, є синій, або темний, мул, поширений на глибинах від 200 до 5000 м. Нижче наводиться середній склад синього мулу (в%): Умови на дні в місцях накопичення мулу мало сприятливі для розвитку рясної донної життя. По-друге, в терригенном матеріалі поряд з переважаючими тонкими ча-стіцамі досить багато і більшого матеріалу (22,48%).
Темний колір мулу обумовлений присутністю розсіяного органічної речовини, а також наявністю дрібних зерняток піриту і гідротроіліта - водного сірчистого заліза (FeS • п Н20). Цей мінерал відомий тільки з сучасних опадів. В копалин-мом стані він втрачає воду і переходить в пірит. Походження сірчистого заліза в мулі пояснюють відновлює дію вуглецю органічного походження на сульфати морської води.
При утворенні синього мулу на дні переважає відновне середовище. Цим, ймовірно, і пояснюється бідність мулу донними організмами. У ряді випадків в темному мулі виявлений глауконит, взагалі не характерний для різко відновлювальних умов. Нижче ми зупинимося на характеристиці опадів батіальних області окраїнних і внутрішніх морів з солоністю, близькою до океанічної.
Абісальні (глибоководні, або пелагічні) відкладення поширені на земній кулі в сучасну епоху найширше. Вони займають 56% всієї його площі (включаючи сушу) і близько 75% поверхні морського дна. Настільки велика протяжність абісальних відкладень на сучасному морському дні не відповідає їх геологічного значенням: в викопному стані абісальні опади достовірно встановлені в одиничних випадках.
Абісальні опади покривають відкрите дно океанів на глибинах понад 2000-3000 м.
Швидкість накопичення абісальних мулів незначна. Її оцінюють величинами від декількох міліметрів до декількох сантиметрів за тисячу років. Ця величина змінюється в залежності від типу осаду і характеру океану. Мінімальна швидкість накопичення червоною глибоководної глини, швидкість накопичення карбонатних мулів зазвичай 3-5 см за тисячу років.
В основному на океанському дні панують окислювальні умови, потужність окисного шару досягає декількох метрів.
За складом і походженням глибоководні відкладення ділять на кілька груп: теригенні, біогенні, хемогенние, вулканогенні і полігенні опади.
Червона глибоководна глина. Цей тип осаду один з найпоширеніших, особливо в Тихому океані, де на нього припадає близько 50% площі дна. Утворюється червона глина на глибинах понад 4500 м, середня глибина - 5400 м.
Червона глина - дуже тонкий осадок- в ній переважають частинки розміром близько 0,001 мм. За складом це головним чином гідрослюдисті мінерали. Колір глини зазвичай коричневий, в рідкісних випадках дійсно червоний. Карбонатів в ній або зовсім немає або дуже мало. Завжди є марганець (0,2-5%) і залізо (5-10%). З органічних залишків неред до присутні опалові раковинки радіолярій- лрічем в разі збільшення їх змісту до 10% і більше червону глину називають радіолярієві мулом. Дуже характерно наявність зубів акул, іноді трапляються слухові кісточки китів - найбільш важко розчинні кістки їх скелета.
Форамініферові мули. З органогенних опадів найбільшим поширенням в абісальної області користуються форамініферові мули.
Середня глибина поширення форамініферовимі ся глибина близько 5000 м.
Крем`янисті мули. З кременистих опадів в глибоководних областях найбільш поширені два типи: радіолярієві і діатомові мули.
Радіолярієві мули складаються в значній частині з скупчень опалових шкарлупок одноклітинних планктонних організмів - радіолярій. Поширені вони переважно окремими плямами в Тихому та Індійському океанах, де представляють кілька зміщену течіями проекцію на дно ареалів поширення радиолярий в верхніх шарах води. Радіолярієві мули заміщуються червоною глибоководної глиною, з якої вони пов`язані поступовими переходами. Поширені радіолярієві мули на глибинах від 4300 до 8200 м.
Діатомові мули найбільш широко поширені в південній півкулі, де утворюють майже суцільний пояс навколо Антарктичного материка (див. Рис. 43). Таке поширення пояснюється тим, що діатомових водоростей особливо багато в південних приполярних областях Тихого, Індійського і Атлантичного океанів. Окремі плями діатомових мулів є і в північній частині Тихого океану, де в верхніх шарах води також пишно розвинена флора діатомових водоростей. Зустрічаються вони переважно на глибинах від 1000 до 5500 м, в середньому на глибині близько 3900 м. Відзначимо, що в Північному Льодовитому океані, в воді якого також живе багато діатомових водоростей, в опадах їх майже немає.
Відкладення океанічних жолобів. Океанічними жолобами називають глибоководні западини витягнутої форми, розташовані переважно вздовж острівних дуг, в окраїнних частинах океанів. Це відносно вузькі западини, що протягуються на тисячі кілометрів в довжину, глибина западин на 2-4 км перевершує середню глибину сусіднього океанічного дна. Опади їх в силу важкої доступності відомі мало- деякі з них, розташовані в північній частині Тихого океану, вивчені радянськими дослідниками.
Відкладення каламутних потоків. Відкладів каламутних потоків стали приділяти увагу порівняно недавно. В останні роки роботою каламутних потоків пояснюють ряд особливостей як морських, так і континентальних (головним чином озерних) відкладень. Опади їх знаходять і серед глибоководних відкладень. Поширені вони переважно в окраїнних частинах океанів, особливо там, де до відносно плоскому океанічному дну примикає крутий материковий схил. Такі умови спостерігаються, наприклад, в ряді місць західної окраїни Атлантичного та східній частині Тихого океанів.
Найбільш характерна особливість відкладень каламутних потоків полягає в тому, що серед типових глибоководних відкладень з`являються прошарки алеврітових і навіть піщаних мулів, причому знаходяться в них органічні залишки належать мілководним і навіть наземним організмам.
Передбачається, що мілководні організми і укладають їх щодо грубі опади `потрапляють в глибоке море за допомогою каламутних потоків, які, виникаючи від різних причин в береговій зоні, скочуються вниз по материковому скло-ну. Вони захоплюють за собою весь зважений в них матеріал і відкладають його на океанічному дні там, де воно стає майже плоским і де тому мутьевой потік припиняє своє поступальний рух. Так виникає і ще одна характерна осо-сті отложеній- так звана сортована слоистость, або поступова слоистость (graded bedding).
