Німеччина, нато і війна в іраку

Відео: IRAK 2016! Війна в Іраку! Листопад Жовтень! Ігіл захопили техніку НАТО!

Старший науковий співробітник Відділу Західної Європи і Америки ІНІСН РАН Іракська криза, що триває з літа 2002 року, став важливою подією міжнародного життя початку нового століття. Він ознаменував виникнення кардинально нової ситуації в світовій політиці, в певній мірі поставив під сумнів значимість таких організацій, як НАТО, Європейський союз і ООН. Почалася широка дискусія щодо засобів і способів забезпечення європейської і міжнародної безпеки, правильності вибору антикризової стратегії. Головні суперечки розгорілися між адміністрацією США і європейськими країнами Францією, Німеччиною, Бельгією, а також Росією.
Після подій 11 вересня 2001 р Сполучені Штати, вся світова спільнота, стали приділяти найпильнішу увагу боротьбі з будь-якими проявами тероризму та проблеми розповсюдження зброї масового знищення. Відносно Іраку дане питання регулюється резолюцією РБ ООН № 1441, що передбачає проведення повномасштабних міжнародних інспекцій з метою виявлення подібної зброї і його подальшої ліквідації. Однак адміністрація Дж. Буша в 2002 році почала наполягати на превентивної військової акції, оскільки, за що були у неї відомостями, у Іраку вже були запаси зброї масового знищення, і тому роззброїти його слід було негайно, усунувши при цьому диктаторський режим С. Хусейна. Саме такого підходу американці очікували від своїх союзників як в рамках НАТО, так і ООН.

Відео: Вторгнення до Іраку (2003)

Німеччина і Франція, які підписали підсумковий документ Празького саміту НАТО і схвалили резолюцію РБ ООН щодо Іраку, проте, дистанціювалися від деяких аспектів американського курсу. Канцлер ФРН Г. Шредер заявив ще у вересні 2002 року під час своєї передвиборної кампанії, що німецька армія не братиме участі в бойових діях проти Іраку, хоча Німеччина не знімає з себе зобов`язань, пов`язаних з її членством в НАТО (відкриття свого повітряного простору для американських військових літаків, використання американських військових баз на німецькій території, надання антиіракської коаліції систем ППО "Петріот" та іншої спеціальної техніки). Багато аналітиків вважають, що саме антивоєнна позиція додала Г. Шредеру популярності і допомогла здобути перемогу на виборах.
Небажання ФРН воювати в Іраку стало головною причиною значного охолодження в американо-німецьких відносинах, викликало різку критику Вашингтона, не очікував від свого давнього і надійного союзника подібного демаршу. Особливо сильні словесні баталії розгорнулися на початку 2003 р Вони підкріплювалися і конкретними діями країн, які виступали проти військового вирішення конфлікту.
Це вже була явно кризова ситуація, яку, правда, незабаром вдалося подолати. Три члена Альянсу виступили проти надання допомоги Туреччині, оскільки вважали подібну допомогу непрямим схваленням воєнних дій. 10 лютого 2003 року Німеччина, Франція і. Ця заява свідчила про рішучість трьох європейських країн уникнути застосування силових методів в обхід міжнародно-правових норм. Однак Вашингтон розцінив його лише як прояв «благих намірів».
Роз`яснюючи позицію Німеччини щодо іракської проблеми, 13 лютого Г. Шредер виступив у бундестазі з урядовою заявою. Канцлер зазначив, що «ніхто не будує ілюзій з приводу суті режиму С. Хусейна», проте в ФРН вважають за необхідне повністю виконати резолюцію №1441, в якій, до речі, «немає ні слова про усунення С. Хусейна або про початок війни». Г. Шредер знову вказав на необхідність розширення міжнародних інспекцій і повного роззброєння Іраку мирним шляхом, підкресливши, що «відстоювання інтересів світу це мандат населення Німеччини», з волі якого він очолює правитель ство. Цю позицію Німеччина разом з Францією і Бельгією відстоювала і на саміті ЄС, що проходив 17 лютого в Брюсселі.
Слід зазначити, що ще до саміту ЄС були оприлюднені так зване «звернення восьми», яке підписали в кінці січня 2003 року представники Великобританії, Данії, Італії, Іспанії, Португалії, Польщі, Чехії та Угорщини, а також заяву країн «Вільнюської групи» в складі десяти держав Східної і Південно-Східної Європи від 6 лютого. У цих документах підписали їх країни прямо підтримували США та висловлювали свою готовність воювати з Іраком. Так що ініціативи Німеччини, Франції і Бельгії, а також Росії, носили до певної міри характер відповіді, хоча і відображали принципову позицію цих держав щодо врегулювання іракської кризи.
Міністр закордонних справ ФРН Й. Фішер після саміту ЄС зазначив в інтерв`ю тижневику «Цайт» (20 лютого), що підписана спільна заява Євросоюзу не зняло всіх розбіжностей між його членами щодо неминучості війни. На його думку, слід було б з найбільшою ефективністю використовувати наявні мирні засоби для вирішення конфлікту, бо на початку XXI ст. прагнення «шляхом війни добиватися необхідного роззброєння і необхідної політики нерозповсюдження ядерної зброї є парадоксальним». Одночасно міністр зробив особливий акцент на важливості збереження трансатлантичних відносин, зміцнення НАТО, проведення широкої дискусії з проблем безпеки. За словами І. Фішера, позиція його країни і ряду союзників не є антиамериканської: «Нам потрібно більше Європи, а не менше США ... Ніхто не хоче, щоб Німеччина і Франція домінували в Європі. Більш потужна Європа є надійним партнером США ». Розгорнулася дискусію про роль НАТО І. Фішер прокоментував так: «На даний момент ми терпимо фазу трансформації, яка, однак, не ставить під сумнів існуючі інститути або трансатлантичні зв`язки як такі, а чітко виявляє необхідність їх подальшого розвитку».
Проте, очевидно, що Німеччина і Франція своїм курсом щодо Іраку намагалися протистояти новій Стратегії національної безпеки США, так званої «доктрині Буша», згідно з якою різко обмежується опора американців на міжнародні альянси, подібні НАТО. Її суть найбільш чітко висловив міністр оборони США Д. Рамсфелд: «коаліція визначається завданням, а не завдання коаліцією». Така постановка питання дозволяє США діяти лише відповідно до своїх бажань і предпочтеніямі- і вже не обов`язково співпрацювати з союзниками з найважливіших питань світової політики. Фактично це і сталося в Іраку.
Прем`єр-міністр Бельгії Г. Верхофстадт також прокоментував позицію трьох країн щодо Іраку (інтерв`ю «Новой газете» від 24 лютого 2003 року). Суть цієї позиції полягає в тому, щоб уникнути військового конфлікту, не виходячи з рамок резолюції РБ ООН, ясно позначити оборонний сенс заходів НАТО, її гуманні ідеологічні цілі. При цьому варто було б знайти нове визначення атлантизму та діяти, спираючись одночасно на дві опори Альянсу американську і європейську. На думку бельгійського прем`єр-міністра, що відбуваються події не варто вважати кризою ні НАТО, ні Євросоюзу, ні ООН.

Відео: Експерти про участь Британії у війні в Іраку: НАТО зруйнувало нашу країну

Хоча війни в Іраку уникнути не вдалося, американці виграли її фактично «блискавично», прихильники посилення ролі Європи в світі продовжували свої зусилля по зміцненню «європейської опори» НАТО і створення спільної зовнішньої політики і політики безпеки (Спільна) в рамках ЄС. В кінці квітня 2003 року лідери чотирьох держав ЄС Німеччини, Франції, Бельгії та Люксембургу зібралися в Брюсселі, щоб обговорити шляхи подальшого будівництва спільної оборони. Вони висунули ряд пропозицій: про подальший розвиток програми створення європейських сил швидкого реагування, про заснування не пізніше 2004 р європейського стратегічного командування військово-транспортною авіацією і багатонаціонального генерального штабу. По суті мова йшла про створення європейського оборонного союзу. Сторони підкреслювали, що їх ініціатива не пов`язана безпосередньо з подіями в Іраку. Решта членів союзу поставилися до пропозицій чотирьох країн скептично і досить прохладно- на зустрічі не були присутні ні уповноважений представник Греції тодішнього голови Європейського союзу, ні Верховний представник ЄС із зовнішньої політики і безпеки Хав`єр Солана. Журналісти охрестили зустріч «самітом опозиції».
Передумовами змін в політичному курсі є більш лояльне ставлення сторін одна до одної, обопільне розуміння цілей і прагнень, твереза оцінка американцями і європейцями своїх можливостей, зважений підхід до позицій інших держав. Іншими словами, необхідне вироблення загальної політичної і військової стратегії для вирішення найважливіших світових проблем, з якими людство стикається в XXI столітті. Зрозуміло, розбіжності з тих чи інших питань будуть виникати, але культура компромісу, яка властива трансатлантичних відносин, повинна допомогти їх вирішенню.
Увага, тільки СЬОГОДНІ!