Всередині і поза оон. Від централізованої до мережевій структурі

Успадкований наступниками Римського клубу з числа глобально- управлінських структур другого і наступних поколінь «Глобальний план» теж пережив певну трансформацію.

border = "0" / gt;

У доповіді ясно говорилося, що «.якщо спеціалізовані установи не зможуть перетворити себе в центри (глобального - Авт.) Управління, то ця роль у все зростаючій мірі буде переходити (sic!) До ... Світовому банку, мереж науково-досліджень нізації організацій ... і регіональним організаціям ».
Запам`ятаємо цей найважливіший, фундаментальний за своїм змістом та значенням тезу. Саме тут, на наш погляд, знаходиться розвилка між двома варіантами реалізації «глобального плану», кожен з яких передбачав розширення повноважень спеціалізованих установ ООН з підвищенням їх статусу до рівня світових міністерств. А також обов`язкове прийняття цієї моделі всіма основними державами, включаючи структурну адаптацію до її вимогам своїх політичних систем та інститутів.
Очевидно, що перший варіант, запропонований авторами «НГС», - створення системи глобальної влади на базі ООН в вигляді Ради економічної безпеки (СЕБ), автоматично перетворює ООН в «світовий уряд», - з якихось причин не пройшов. В результаті ООН-івських спеціалізовані установи не отримали можливості утвердитися в якості «центрів управління" не-посередньо під егідою цієї найбільшої міжнародної Організації.
Крах проекту СЕБ в умовах всеосяжної залученості ООН в «глобальний план», мабуть, з`явився достатнім спонукальним мотивом для «приватних і незалежних груп» до того, щоб задіяти другий варіант, а саме: розпочати виведення основних організаційних заходів і управлінських «активів »з ООН, щоб їм не погрожували ні російське або китайське« вето »в Раді Безпеки, ні непередбачуваність перспектив реформування керівних органів ООН. Але оскільки функції «світового уряду» ООН при такому розкладі виконувати вже не могла, а створення такого «уряду» поза ООН загрожувало, як пам`ятаємо, глобальним двовладдям, то на озброєння був прийнятий принцип не ієрархічного, а мережевого управління.
Видно, що, незважаючи на окремі невдачі, архітектори «глобального плану» вперто йдуть до досягнення мети, причому намагаються при цьому діяти не напролом, а акуратно обходити розставлені на їхньому шляху «пастки».
Є серйозні підстави вважати, що глобальними олігархами створюється якась ускладнена структура. Це не владний суб`єкт в класичному його розумінні, яким ставав би СЕБ в разі його створення, але, в той же час, якесь його подобу.
Як випливає з доповіді «НГС», принцип субсидіарності, тобто передачі управлінських функцій вниз, ближче до рівня прийняття рішень, означає їх розподіл всередині мережі між інститутами глобального, регіонального, національного (державного - Авт.) І місцевого управління. У результаті мережа стає багаторівневої і переплітається з «глобальним громадянським суспільством».



Інакше кажучи, елементи системи, якою є мережа, підключаються до ресурсів мережевий влади. Саме тому видимого конфлікту інтересів між «верхами» і «низами», властивого політичним системам ієрархічного типу, тут не виникає. (Хоча відсутність видимого конфлікту, як ми розуміємо, не є доказом відсутності будь-якого конфлікту взагалі).
Усередині самої мережі (або мереж) видимими джерелами влади стають тимчасові, ситуативні центри, які формуються під конкретний проект певною конфігурацією її окремих ланок. Висування ж самих проектів автори «НГС», як пам`ятаємо, пов`язують з «узгодженої світова компанія», представленої «на відповідних рівнях» і діючої «під якимось інституціональним наглядом» 1, тобто ядром мережі як системи, здатної, за Кастельс, як функціонувати самостійно, так і взаємодіяти з іншими системами.
Такий «нагляд», навряд чи є прерогативою лише одного інституту, носить, швидше за все, комплексний характер і може здійснюватися різними центрами прийняття рішень як всередині, так і поза ООН. З урахуванням прийняття на озброєння другого, мережевого варіанту реалізації «глобального плану» наш аналіз буде неповним без згадки потенційних джерел розходяться по мережі (або мережі) керуючих імпульсів.



З одного боку, тут є група «тіньових» центрів впливу. Як правило, це закриті, непублічні клуби- їх стрижневу тріаду, що включає Рада з міжнародних відносин (СМО), Більдербергський клуб і Тристоронню комісію, ми вже розглядали.
Відомо, що суб`єкти цієї «тріади» про свою діяльність не звітують і протоколів засідань не публікують. Про характер і зміст ведеться в них обговорення, а тим більше про прийняті рішення можна тільки здогадуватися або судити за непрямими ознаками. Проте, ці непрямі ознаки, до яких, наприклад, можна віднести порядку щорічних засідань Тристоронньої комісії, що публікуються на її сайті приблизно через півтора місяця після проведення таких засідань, дозволяють говорити про те, що обговорюваний коло питань включає в себе як політичні, так і економічні проблеми.
Практична реалізація результатів обговорення, оформлюваних у вигляді якихось «рекомендацій», здійснюється за допомогою відкритих, публічних інститутів, діяльність яких широко висвітлюється світовими і національними ЗМІ. І ось тут вже починає проглядатися поділ на економічну і політичну сфери, хоча слід зазначити, що такий поділ стає явним не раніше 2000 г. Є всі підстави пов`язати таку метаморфозу з відділенням глобального політичного управління від глобального економічного. Видимим його підтвердженням стало заснування інституту Всесвітніх самітів ООН по «ЦРТ», першим з яких став минулий саме в 2000 р Саміт тисячоліття.