Росія: різноманіття цивілізацій і власна цивілізаційна проектність

Відео: Філософія Монтессорі: Різноманіття культур в філософії Монтессорі (2015)

Монографія «Росія в різноманітті цивілізацій», підготовлена авторським колективом Інституту Європи РАН, є продовженням великої роботи, розпочатої ще в середині XX в. За своїм форматом це фундаментальна наукова праця, мета якого полягає в дослідженні всіх або більшості основних аспектів сучасного глобального розвитку, пов`язаних з ним тенденцій і закономірностей, а також динаміки еволюції окремих суб`єктів і їх місця і ролі в світових процесах.

Проміжні підсумки цієї великої роботи були підведені виходом однойменного доповіді в трьох частинах, поява якого стало помітною подією не тільки науковою, але і політичного життя, а також на присвяченому йому круглому столі, проведеному Інститутом Європи РАН (березень 2008 року).

Відео: Сучасні цивілізації. урок 38

Безумовною заслугою авторського колективу є велика увага, незмінно приділяється цивілізаційного підходу, в руслі якого була здійснена первинна розробка даної теми, вперше опублікованої в доповіді 2008 р Протиставляючи висунутої С.П. Хантінгтоном теорії «війни цивілізацій» концепцію широкого, взаємодоповнююче співпраці і взаємодії у вирішенні глобальних проблем, автори монографії досить переконливо вибудовують ланцюжок таких взаємопов`язаних між собою явищ сучасності, як «сіамізація» взаємодіючих цивілізацій, яку вони бачать основним механізмом або «приводним ременем» глобалізації.

«Сіамізація», яка визначається як двосторонній процес міграції капіталу та виробничої кооперації, на наш погляд, дуже вдала термінологічна знахідка, адекватно і більш точно, ніж глобалізація та інтеграція, що описує розвиток світових процесів. Разом з тим слід посперечатися з твердженням авторів про стирання за допомогою «сіамізаціі» межі між геополітикою та геоекономіки, твердження про який в роботі робиться на прикладі насамперед американо-китайської «сіамізаціі», виходячи з її масштабів.

Суто методологічно геоекономіка - лише частина геополітики, бо є одним з інструментів її здійснення. В умовах глобалізації геополітика НЕ зрощується з геоекономіки, а поряд з нею глобалізується і починає проводитися в інтересах не тільки окремих держав, а й регіональних і міжнародних блоків, альянсів і союзів, а також ТНК.

Яскраве підтвердження цьому ми бачимо в варварської агресії НАТО проти Лівії, зумовленою не стільки геоекономічними причинами (нафта), які важливі, але, безумовно, вторинні, скільки саме геополітичними, пов`язаними з початком практичної реалізації оприлюдненого в 2006 р Пентагоном стратегічного плану «Великого Близького Сходу ».

Та й в тому, що стосується розвитку відносин між США і КНР, економічна взаємодія ніяк не скасовує геополітичного протистояння, котре купує часом досить гострі форми.

Йдеться про корейському і тайванському питаннях, підтримку Вашингтоном тибетського і уйгурського сепаратизму, зустрічає з американської сторони все більш жорстку протидію китайської експансії в Південно-Східній Азії та Австралії і т. Д.

Такі великі фігури в американському і глобальному істеблішменті, як, наприклад, Дж. Най-мл. (Північноамериканський директор Тристоронньої комісії), звинувачують Китай у відході від курсу Ден Сяопіна на стратегічну взаємодію з США.

У провину Пекіну ставляться такі дії, як відмова від співпраці в кліматичних питаннях, що проявився під час XV Конференції сторін рамкової конвенції ООН зі зміни клімату (грудень 2009 р Копенгаген) і деякі інші.

Тому якщо і можна говорити про мутації геополітики, то скоріше вона протікає в формі прискорення та інтенсифікації процесу її перетікання в глобально-управлінську площину геостратегії, на що ще в середині 90-х років вказували такі великі теоретики і практики глобалізації, як Г. Кіссінджер ( «Дипломатія») і З. Бжезинський ( «Велика шахівниця»).

Разом з тим важливо, що автори монографії не переоцінювати ролі і значення неоліберальної моделі глобалізації, дійсно стикається з повсюдним зростаючим опором, і вказують на її численні суперечності, серед яких виділяють «проблеми сумісності різних цивілізаційних укладів і культур, загострення протиріч між курсом ТНК і національними інтересами багатьох країн ... », і т. д.

В роботі абсолютно вірно звертається увага на пробивають собі дорогу інші глобалізаційні моделі, які намагаються запропонувати «іншу» глобалізацію, яка мислиться як «гуманістично-ноосферної» (за В. І. Вернадського) альтернативи.

Пошук такої альтернативи автори справедливо починають ні з економічної або політичної сфер, а з культури, визнаючи тим самим її роль як універсального засобу комунікативної наступності і виходячи з її допомогою на фундаментальні питання сучасності і майбутнього.

Принциповість цього висновку важко переоцінити і залишається лише подякувати авторський колектив за таку гостру і точну постановку актуальних, якщо не сказати головного, питання сучасності й близького майбутнього. Розкриваючи дану проблематику з посиланням на найбільші наукові авторитети - Нобелівських лауреатів Дж. Стігліца і М. Алле, в монографії показується не тільки протиріччя між управлінським імперативом і обмеженістю можливостей існуючої сьогодні системи глобального управління, інституційно розповсюджується в основному на фінансову сферу, а й піддається обгрунтованій критиці концепція мережевого суспільства або «третього шляху».

Інакше кажучи, автори обговорюваного праці, розглядаючи які поширюються тенденції глобального розвитку, вважають створення «щось схожого на світовий уряд" не гіршим, хоча і малоймовірним варіантом. Крім того, вони чесно і відверто попереджають читачів, що декларований «лівоцентристський» характер альтернативних моделей глобалізації, жорстко критикують нинішню неоліберальну модель, насправді ніякої альтернативою не є, бо замість злиття культур пропонує їх інтеграцію на мультикультуральної основі механічного підсумовування. І при цьому вказують на підтримку альтернативних моделей глобалізації такими неоднозначними в плані репутації міжнародними структурами, як «Горбачов-фонд».

Якщо говорити ще точніше, то «альтернативний глобалізм» видається не чим іншим, як проектом глобальної «перебудови», про нібито необхідність якої, як ми знаємо, сам М.С. Горбачов висловлюється настільки виразно і регулярно, що важко пояснити це одним лише прагненням цього одіозного діяча не дати про себе забути.

На підтвердження нездатності глобалізму - офіційного або опозиційного - висунути альтернативу, не пов`язану з фактичним використанням «зовнішнього управління», ми можемо привести три міркування.

• По-перше, про неефективність мультикультуралізму зовсім недавно (на початку 2011 р), тобто вже після здачі монографії до друку, висловилися лідери найбільших європейських держав - Н. Саркозі, А. Меркель і Дж. Кемерон.
• По-друге, «наднормативна» для мирного часу, за висловом авторів монографії, міграція має глобалістські коріння і багато в чому є способом керованої реалізації, сформульованої першим главою ЄБРР Ж. Атталі, концепції номадизму - «нового кочевничества». Так, на думку М. Хардта і М. Негрі - авторів наробила на Заході чимало галасу книги «Імперія», крім «багатого» номадизму, що є синонімом глобальної олігархії, існує і «бідний», що діє в логіці «Комуністичного маніфесту». Висновки директора Центру досліджень постіндустріального суспільства (ЦІПО) В.Л. Іноземцева про «перетікання» населення зі світовою «периферії» в «центр» і особливо про витоки сучасного міжнародного тероризму, обумовленого тими ж проблемами бідності, що і комуністичний рух, з якими солідаризується авторський колектив, дуже добре корелюються з думкою дослідників, які вказують на збереження комунізмом історичної перспективи, обумовленої тісним зв`язком його установок, в тому числі ідеологічних, з ісламом.
• По-третє, як показує досвід революцій початку 2011 р, що прокотилися по країнах арабського Сходу, мережева організація при всіх властивому їй децентралізованому характері сама нерідко використовується в якості специфічного управлінського режиму, коли мережеві центри керують з допомогою не порядку, а хаосу.

Відео: Схід і Захід: чи можливий діалог?

Подібні технології, як відомо, активно розроблялися в створеному під керівництвом С. Манна Інституті складності в Санта-Фе (США). «Глобальна взаємозалежність», що характеризує діяльність нинішніх структур глобального управління, в моделі «керованого хаосу» замінюється «самоорганізується критичністю», а разом вони утворюють систему контролю над розвитком глобальних процесів, що віддалено нагадує глобальну двопартійну модель, в рамках якої порядок асоціюється з правим, а хаос з лівим початком. Зміну саме цих парадигм ми, за великим рахунком, і спостерігаємо на прикладі відмінностей зовнішньополітичної стратегії США при Дж. Буша-мол. і при Б. Обамі.

Тому автори самі певною мірою вводять в свою працю певне протиріччя, коли говорять про глобалізацію як про сучасний етап глобальної «інтернаціоналізації». Бо подібна інтернаціоналізація в цілому являє собою лінійний процес, в той час як поєднання управління за допомогою порядку і хаосу виводить на передній план нелінійні залежності, що утворюють з лінійними складний конгломерат явищ і тенденцій, графічне відображення якого може бути представлено у вигляді якоїсь синусоїди. Та й колишні етапи «глобальної інтернаціоналізації» лінійністю не відрізнялися: існує, наприклад, точка зору, що на початку XX ст. рівень взаємозалежності провідних держав був навіть вищим, ніж на початку XXI ст. Оскільки запобігти воєнній катастрофу це не змогло, немає підстав вважати, що це виявиться під силу сьогоднішньої глобалізації.

Продовження ...

Увага, тільки СЬОГОДНІ!