Законодавчі аспекти боротьби з дезертирством в австро-угорщини
У Габсбурзької монархії під час Першої світової війни для боротьби з дезертирством, серйозно підриває боєздатність збройних сил, був мобілізований весь державний апарат.
В цілому невдалий для збройних сил Австро-Угорщини хід військових дій в 1914 р спричинив за собою інтенсивну розробку Верховним командуванням комплексу профілактичних заходів, спрямованих на попередження дезертирства. 31 січня 1915 року після численних клопотань Ставки на розгляд урядів Австрії та Угорщини вчинив підготовлений військовим міністерством законопроект, що передбачав введення військово-польового судочинства щодо дезертирства і інших суспільно небезпечних злочинів. Він обговорювалося 8 лютого 1915 року в Відні на скликаному військовим міністерством під головуванням фельдцейхмейстера Р. фон Германнштедтена нараді за участю представників зацікавлених цивільних відомств - юстиції та внутрішніх справ.
Відео: Розпад Австро-Угорщини
Ставка була сповнена рішучості надійно захистити військовослужбовців від розтлінного впливу національної пропаганди в тилу, що стала, по глибоке переконання її перших осіб, головною причиною дезертирства сербських солдатів з одного маршового формування.
Що вступило в чинності 16 березня 1915 р положення про військово-польовому судочинстві передбачало серед іншого передачу відомостей про виконаних смертних вироки військовому командуванню, у віданні якого перебувала запасна частина страченого, для подальшого оголошення вироку її особовому складу.
Оцінюючи ефективність судових репресій по відношенню до дезертирів, слід зазначити, що розрахунок на залякування солдатської маси не виправдав себе. Не випадково 330 з 1 468 страчених у військово-польовому порядку за весь період війни військовослужбовців і цивільних осіб склали дезертири.
Влітку 1915 року військове міністерство був стривожений, що почастішала серед чеських солдатів практикою захоплювати з собою на фронт членські квитки, видані їм фізкультурним товариством «Сокіл». Власники посвідчень панславістські орієнтованого об`єднання могли розраховувати, на думку військової верхівки, на м`яке поводження з ними в разі полону, ніж вони неодмінно прагнули скористатися.
Так що тут говорити, австріяки навіть хрестяться не так як ми - зліва направо. Хм, а ви знаєте ?
Під прицілом карального апарату неминуче виявлялася сім`я дезертира, завдавати серйозної шкоди в своїх соціальних правах.
З осені 1914 року між Ставкою і австрійським урядом велася енергійна листування щодо закріплення в законодавчому порядку конфіскації майна як необхідний захід, покликаної викорінити дезертирство і державну зраду. Конфісковане у злочинців майно, на думку генералітету, слід було передати в фонд допомоги військовим інвалідам.
Надійшло від військових пропозицію вступало в явне протиріччя з Ст. 5 Грудневої Конституції 1867 р проголошувала недоторканість приватної власності. У відправленої 31 жовтня 1914 р Верховному командуванню ноті прем`єр-міністр граф К.Штюргк відхилив ініціативу генералітету, посилаючись на пов`язане з її втіленням в життя порушення Основного закону і відсутність, на його думку, для її реалізації будь-якого невідкладного приводу. Клопотання військових було з розумінням зустрінута угорською владою, затягнувшись з підготовкою попереднього проекту до літа 1915 р
Повторне звернення Ставки, адресований 6 травня 1915 р особисто графу К.Штюргку, спричинило за собою розгляд його на засіданні уряду.
В результаті був затверджений відповідний законопроект, оприлюднений 9 червня 1915 року в вигляді імператорського указу з подальшими доповненнями.
У наступні роки з ініціативи військових в імператорський указ було внесено численні поправки, що посилювали майново-правову відповідальність за вчинення дезертирства і державної зради.
Відео: Угорщина і Габсбурги: історія взаємин - Хаванова Ольга
18 січня 1916 р міністерство юстиції видало розпорядження, яке зобов`язувало державні органи повідомляти фінансову прокуратуру про всі пов`язаних з оформленням піклування над конфіскованим майном і розпорядженням ним операції, включаючи призначення керуючого.
9 червня 1916 р міністерство юстиції встановило новий порядок конфіскації майна дезертирів і зрадників на основі імператорського указу від 9 червня 1915 р Державні органи були правомочні оскаржити в касаційному порядку винесене не на їхню користь судове постанову, яка стосувалася відчуження майна дезертирів і зрадників. У разі відсутності оголошеного в розшук обвинуваченого на судовому процесі державі надавалося право здійснити свої майнові претензії в період до закінчення терміну давності злочину.
Примітно, що в рівноправному положенні з державними органами перебували приватні кредитори, які заявили свої претензії про конфіскацію майна боржника. У розпорядженні були чітко вказані основні засоби, за допомогою яких могли бути забезпечені майнові претензії держави.
До них належали:
- накладення судового арешту;
- розпорядження готівкою і надходженнями від придатних до використання предметів в рамках піклування конфіскованим майном;
- залік в полагавшуюся державі компенсацію відчуженого у злочинця майна.
Міністерство юстиції завбачливо внесло в підготовлений ним документ положення про банкрутство неспроможного боржника, з огляду на можливість зіткнення законодавчих норм в разі початку ліквідаційної процедури. У тому випадку, якщо операції з виставленим на торги майном дезертирів не відповідали проголошеним імператорським указом від 9 червня 1915 р цілям, то претензії держави на період конкурсного виробництва підлягали анулюванню. Якщо ж виручка від продажу майна призначалася який претендував на виплату аліментів членам сім`ї дезертира, то заявлені від імені держави претензії залишалися в силі. При цьому обвинувачений позбавлявся права на надання йому матеріальної підтримки.
Для втілення в життя вступило в силу законодавства про конфіскацію майна дезертирів і зрадників була необхідна тісна координація з цивільними структурами. Земельний суд Боснії і Герцеговини 13 травня 1918 р відмовився винести постанову про конфіскацію майна перейшов на сторону сербської армії в 1914 р капрала С.Рачіча, пославшись на відсутність у нього компетенції кваліфікувати дії обвинуваченого як дезертирство в рамках військово-кримінального кодексу.
Видання судової постанови про конфіскацію майна С.Рачіча було відкладено до тих пір, поки компетентний військовий трибунал не надасть переконливі докази вини С.Рачіча в інкримінованому йому злочині.
Періодично виникали проблеми у взаємодії військового і цивільного правосуддя не могли кардинально вплинути на загальний характер урядового курсу, головною метою якого було максимально суворе покарання перебіжчиків і членів їх сімей. Помітний відбиток на діяльність цивільних судових органів накладали глибоко вкорінені в довоєнний час стереотипи і забобони щодо компактно проживали національних меншин, особливо в Трентіно.
Що залишилися після 1866 р під австрійським пануванням terre irredente стали незагоєною раною італійського національної самосвідомості. Напередодні Першої світової війни в Трентіно, Далмації і Істрії ірредента уособлювала, здавалося, нездійсненну мрію двох поколінь про возз`єднання.
Покликані на військову службу італомовні тірольці часом незаслужено піддавалися національної дискримінації, що досягла свого піку після вступу Італії у війну навесні 1915 р
Поряд з проведенням конфіскаційних заходів командування вважало припинення виплати державної допомоги членам сімей злочинців ефективним засобом, здатним запобігти масове дезертирство військовослужбовців. Правовою підставою служив затверджений австрійським рейхсратом в 1912 р закон про соціальне забезпечення сімей мобілізованих з внесеними в нього під час Першої світової війни поправками. Він містив положення, згідно з яким всі здійснювалися державою сім`ї військовослужбовця соціальні виплати підлягали закриттю в разі офіційно встановленого його дезертирства.
Генералітет виявляв постійну зацікавленість в тому, щоб націлена на справедливе покарання злочинців діяльність військової юстиції йшла рука об руку з обмеженням в соціальних правах їхніх родичів.
Військові кола прагнули своєчасно усунути виникаючі на шляху здійснення каральних санкцій щодо сімей дезертирів канцелярські зволікання. Ставка неодноразово стикалася з серйозними недоліками, допущеними при складанні списків дезертирів.
Таким чином, заходи по боротьбі з дезертирством приймалися не тільки в стінах армійської казарми, а й на законодавчому рівні. Цим підкреслювалася особлива роль дезертирства, таівшего в собі серйозну загрозу стабільному функціонуванню не тільки збройних сил, а й самої багатонаціональної Габсбурзької імперії.
Затверджені з ініціативи військових законопроекти мали на меті максимально суворе покарання родичів дезертира. Не можна не помітити, що лобіювали військовими репресивні заходи серйозно дискредитували принципи буржуазно-правової державності (недоторканність приватної власності), дотримання яких, втім, мало турбувало армійську верхівку, зведену в роки війни в ранг всесильних господарів країни.
Разом з тим проблематично вести мову про пряме диктат командування, безапеляційно нав`язувати свою волю цивільному правосуддю. Останнє часто перебувало в полоні національних забобонів, що сформувалися задовго до початку Першої світової війни.
Нерідко виникали непорозуміння між військовими трибуналами і цивільними судами пояснювалися браком доказів скоєного військовослужбовцями дезертирства, що не дозволяв своєчасно почати процедуру конфіскації належав їм майна.
Іншим важливим засобом впливу на підлеглих командування вважало припинення виплати державної допомоги сім`ям дезертирували військовослужбовців.
